Як відомо з офіційної радянської історії, до хрещення Київської Русі люди, які жили на її теренах, власної зброї не мали, не виготовляли і користувалися кам'яними знаряддями. і лише «варяги» різного пошибу принесли нашим предкам і знання, і вміння, і духовні цінності.
Тому, коли знайомишся із сучасними матеріалами про історичні знахідки, древні технології східних та західних народів, насамперед про виготовлення зброї (до речі, широко представленої в музеях), можна тільки дивуватись тому, чим же саме воювали легендарні воїни князів Святослава, Олега, Кия, Гатила... Чи не кам'яними сокирами, часом? Мабуть все ж таки вони мали справжню, не гіршу, ніж у «цивілізованих» народів, зброю, бо не дозволяли впродовж тисячоліть чужинцям завойовувати свою землю, яку вважали землею напівбогів. і легендарний булат, що вироблявся в Київській Русі, також не вигадка, хоч в музеях його нині не знайдеш.
Агресія християнства, що на тисячу років затримала і спотворила вільний розвиток нашої свідомості, була першим страшним ударом по цій землі.
Протягом перших століть були знищені майже всі наші культурні надбання і історичні пам'ятки, в т.ч. і технологічні. Це стало початком цілому ланцюгу лихоліть, розбрату і духовного занепаду. Ось чому український народ отримав свою власну державу лише в двадцятому сторіччі і то лише завдяки сприятливому збігу історичних обставин. Що стосується зброї, то слід згадати славну козацьку добу, коли українці зуміли знову досягти вершин військового мистецтва. Але зброя в ті часи, як відомо, більше виготовлялась за кордоном — на сході та в Європі. В Україні зброярі, як правило, тільки збирали і оздоблювали шаблі, рушниці, пістолі. Клинки і стволи до них виготовлялись іноземними майстрами. Але навіть і цих пам'яток славетної історії у нас залишилось не густо. Та і немає чому дивуватись. Досить вивчити стенди Національного музею історії України, побачити зруйновані, розтрощені козацькі булави та перначі, від одного вигляду яких колись полотніли вороги. Та ще зовсім недавно моральна корозія, започаткована християнством, продовжувала свою страшну роботу — щоб не пам'ятали люди своєї славетної історії.
Отож у своїй державі маємо творити нову свідомість. Кожний юнак, чоловік — не тільки бізнесмен, політик, інженер — це, насамперед, захисник своєї Батьківщини. А хто ж інакше буде її захищати — НАТО чи Росія? Ні, у них свої задачі і проблеми. Розмови про те, що у нас немає ворогів — для людей наївних. Ворогів немає, поки є сила. Пропаде ця сила — і з'явиться багато бажаючих поживитись.
Незважаючи на те, що у спадок від СРСР Україні залишилось 25 відсотків колишньої оборонної промисловості, у нас ще й до цього часу майже повністю відсутнє виробництво власних озброєнь. Нестача у держави коштів та бажання займатися власними озброєннями — синдром небезпечний, однак це тема окремої бесіди. Та навіть в цій складній ситуації нам потроху вдається щось робити. Якраз безвихідь і посприяла тому, що першим зразком національної зброї, створеної в суверенній Україні, став морський кортик.
Як відомо, кортик є складовою частиною парадної форми одягу офіцерів, мічманів та прапорщиків Військово-Морських Сил України. Безумовно, він має суто символічне значення і служить, перш за все, вихованню честі та гідності у воїнів. Вручення випускнику кортика разом із лейтенантськими погонами — надзвичайне дійство, яке дає йому відчуття гордості і, в той же час, відповідальності, притаманні професійному захиснику Вітчизни. Тому забезпечення кортиками випускників військових вузів, що направляються для проходження служби в ВМС України, є однією з невідкладних і обов'язкових задач Управління Озброєння Міністерства оборони України.
До 1992 року кортики із спорядженням для всіх випускників училищ поставляла Москва, а виготовляв їх один з російських заводів. Зважаючи на якість металу це був скоріше бутафорний, символічний зразок, хоч у побуті щорічно від необережного поводження з ним гинуло 2-3 людини.
Вперше проблема забезпечення кортиками постала ще в 1993 році. На чергову весняну заявку до московського управління було отримано рішучу відмову. Оскільки часу на роздуми не залишалось, терміново зібрали з усіх складів наявні кортики радянського зразка. В цехах судномеханічного заводу Міністерства оборони України їх привели до ладу: почистили, підфарбували, усунули радянську символіку і видали по навчальних закладах. На якийсь час гостроту проблеми було знято, але це не вирішувало її кардинально. Однак досвід та інтуїція ТВО начальника Озброєння ЗС України генерал-майора В.І. Цимбалюка спрацювали вчасно. Тим більше, що управління-замовник (в той час Управління технічного супроводження ВМС) розташовувалось тоді в одній кімнаті, без оргтехніки, без досвіду роботи, без інформації. Керівництво управління було однозначно і в прямій формі попереджене про цілком конкретні для нього наслідки, якщо на наступний рік не буде налагоджено випуск власних кортиків.
«Охота пуще неволи» — кажуть росіяни, — і це дійсно так. Активна робота розпочалася в грудні 1993 року. Саме в той час я тільки приїхав в Україну. Основну частину роботи по підготовці проекту провів начальник групи капітан 1 рангу Кузьма Адамович Федорчук (сьогодні він в запасі). Його міркування були цілком прагматичними. Якщо виконувати дослідно-конструкторську роботу згідно ГОСТів, то це може затягнутися на роки. А у нас всього місяць-півтора на розробку проекту та підготовку виробництва. До кінця травня 1994 року повинні бути виготовлені 500 комплектів кортиків. При цьому треба не осоромитись — наш кортик повинен бути не гіршим від радянського. Фінансування ж, як і завжди, було, м'яко кажучи, нестабільним.
Але в ситуації, коли саме життя навколо нестабільне, невизначене, діяти звичайними методами неможливо. З іншого боку, коли за плечима нічого не маєш, — це розв'язує руки. Як чистий аркуш паперу, де можна написати все, що завгодно. В нестандартній ситуації і діяти треба нестандартно, тільки тоді можна розраховувати на успіх. До речі, це стосується багатьох сфер сучасного українського життя.
Виходячи з цих позицій, було прийнято рішення розробити та налагодити випуск продукції на 37 СМЗ Міноборони, який тоді підпорядкувався нашому управлінню. Вирішили працювати за мірками воєнного часу — відсунути все зайве, головне — результат. Оскільки за розробку дизайну і технології виготовлення кортика професійним майстрам треба було платити живі гроші, яких не було, ставку було зроблено на своїх умільців. Таким справжнім майстром виявився слюсар СМЗ Богдан Григорович Кіча. Без перебільшення, молоді офіцери та мічмани українських ВМС повинні дякувати цій людині за те, що сьогодні їм згідно ритуалу вручається красива зброя. Безпосередню активну участь в розробці зовнішнього вигляду кортика та підготовці виробництва прийняв головний інженер заводу А. Ф. Скворцов.
В першу чергу було «викинуто десант» в Національний музей історії України. Завідуюча відділом фондів музею Марія Степанівна Стрілець, патріот і професіональний знавець холодної зброї, з розумінням поставилася до цього питання. Вона показала представникам Міноборони всі наявні зразки кортиків, дала цінні поради та рекомендації.
За короткий час силами майстрів заводу було виготовлено чотири різних варіанта кортиків. Велика справа, коли твої начальники зацікавлені в успіху твого починання. Оперативно була організована демонстрація цих зразків Командувачу ВМС України віце-адміралу В.Г. Безкоровайному та Міністру оборони України генералу армії України В.Г. Радецькому. Обидва керівника затвердили єдиний зразок, який і прийняли за основу для забезпечення Військово-Морських Сил. Одразу ж Міністр оборони України підписав директиву № Д-2 від 6 січня 1994 року про затвердження цього зразка.
Відтак у нас з'явилася юридична підстава для виконання робіт, укладання договорів та іншої ініціативи. Пам'ятаючи, що головне у поводженні зі зброєю — її збереження, почали з розробки тактико-технічного завдання (ТТЗ) на дослідно-конструкторську роботу (ДКР), шифр «Зброя», та Інструкції по забезпеченню збереження зброї при виготовленні. ТТЗ на роботу було затверджене уже 8 січня 1994 року. Термін виконання ДКР був встановлений дуже жорсткий — лютий 1994 року. Це стало можливим завдяки тому, що етапи ескізного та технічного проекту були виключені.
Величезний обсяг робіт в цей період виконав головний технолог заводу Сергій Олександрович Жук. Буквально в авральному режимі розробили креслення, практично відпрацювали технологічні режими виробництва та програми і методики випробувань.
Розробку конструкторсько-технологічної документації та технічних умов на кортик здійснювало ЦКБ «Шхуна». Звичайно, коли робота виконується в такому темпі, говорити про високу якість не доводиться. Однак для нашого консервативного виробництва, коли елементарні зразки відпрацьовувались роками, це був неоціненний досвід. Уже 7 лютого завод доповів про готовність до періодичних випробувань, які і були проведені 9 лютого 1994 року. З 23 по 25 лютого 1994 року комісія, призначена наказом начальника штабу Озброєння, провела державні випробування кортика, а 3 березня 1994 року після розгляду цих матеріалів був затверджений Акт державних випробувань та Рішення по ньому. Оскільки договір на виготовлення установочної партії виробів (500 штук) був вже підготовлений, відразу ж розпочалась робота. В кінці травня наші кортики були виготовлені і відправлені за призначенням.
Ми з великим задоволенням готували наказ Міністра оборони №162 від 11.06.94. «Про прийняття на озброєння Військово-Морських Сил України кортика морського із спорядженням». По-перше, ми вже знали, що в Міноборони, як і в інших силових відомствах, це буде перший зразок зброї, хай і холодної, розроблений та прийнятий на озброєння в нашій молодій державі. По-друге, ми раділи тому, що всупереч бюрократичному болоту, ми вчасно упорались з поставленою задачею, до того ж з досить непоганим результатом. Звичайно, прискіпливий експерт міг би дати досить багато зауважень до нашого витвору. Фактично, кортик являє собою компіляцію складових частин та композиційних елементів різних зразків цієї зброї — німецького вермахта, російського імперського, радянського та деяких елементів національної символіки. Розміщення окремих деталей не відповідало строгим канонам, яких слід додержуватись при виготовленні холодної зброї. Досить низькою була якість лакового покриття деталей. І все ж це була наша маленька перемога. Згадайте 1994 рік. Економічна залежність від Росії, ностальгія серед багатьох людей за радянськими часами відчувалися у суспільстві. А тут хоч невеликий, але крок до незалежності. Особливо сильне враження нові кортики, як розповідають очевидці, справили в російських військових вузах, які тоді ще випускали офіцерів для ВМС України.
Перший національний кортик з гордістю демонструвався в колекції Національного музею історії України.
На жаль, ця історія з переможним ривком не стала характерною для серійного виробництва кортиків. Враховуючи реальні умови виробництва та зазираючи у майбутнє, в директиву і в наказ Міністра оборони були включені пункти про подальше удосконалення і модернізацію кортика. Як не вимагали ми від підприємства (37 СМЗ) вчасно і якісно виконувати договірні зобов'язання, якість продукції залишалась низькою, завод ледве спромігся виготовити п'яту частину замовлення. Довелось шукати інші шляхи.
Поштовхом для подальшого розвитку справи стала зустріч з Володимиром Іллющенко, народним майстром, який професійно захоплюється старовинною воєнною атрибутикою і зброєю, сам виготовляє унікальні речі. Знайомство з ним відбулося через дуже сердитого листа, якого він надіслав Міністру оборони України. В ньому говорилось про якийсь «короткий ножик», який «теліпався на боці у молодого стрункого офіцера». Оскільки все, що відбувається з морськими озброєннями в державі, окошиться на нашому відділі (в Києві всього дві людини ведуть номенклатуру двох центральних управлінь ВМФ, розташованих у Москві), цей лист потрапив на виконання до мене. Під час нашої зустрічі я вислухав всі нарікання з його боку до «ножика» і... ми домовились про творчу співпрацю. Прикро, але співпраця не склалась. Побутові проблеми і злидні вимусили Володимира Іллющенка виїхати на заробітки до Канади.
На щастя, Іллющенко вивів нас на науково-технічний центр «Булат-НВР». Спочатку було якось не по собі: а може це просто красива назва. Однак, поспілкувавшись з директором центру Володимиром Володимировичем Остаповичем, я довідався про дійсно цінну новину: центр безпосередньо відпрацював технології виплавки та обробки булату і тепер займається промисловим впровадженням. Того самого булата, секретом виплавки якого володіли наші предки. Практично це більш, ніж на 99% чисте залізо, але за рахунок спеціальної технології обробки вироби з булата, завдяки поєднанню твердості та пластичності, дають фору славнозвісним і дуже дорогим легованим сталям. Відновив старовинні секрети і створив сучасну технологію саме той «НВР» — Назаренко Василь Романович, якому, до речі, у вересні виповнилось 70 років. Живіть до ста років, Василю Романовичу, велике вам спасибі від людей за те, що повертаєте їм втрачені колись секрети рідної землі. Дай Боже, а рідна земля допоможе, то й матимемо справжню зброю, і не дозволимо більше чужинцям нахабно лізти на нашу територію, а досвід Югославії яскраво свідчить, що таку перспективу виключати не можна.
Що ж стосується кортика — вдосконаленого, спроектованого по всім канонам зброярства — то він вже розроблений. Створив його і виготовив дослідні зразки народний майстер України, художник-ювелір і зброяр Василь Іванович Чехун. В даний час вирішується питання про його серійне виробництво. Придивіться уважно до фотографії, чи не нагадує він вам деякі моменти нашої власної історії?
|
|
