Серед військових культур різних часів і народів українське козацьке військове мистецтво по праву займає одне із найдостойніших місць. Військовий геній українських гетьманів та козацької старшини разом із величною мужністю та героїзмом простого народу вписали славну сторінку у вітчизняну та світову історію. Питання про козацьку тактику та стратегію і методи ведення війни в цілому є темою окремої розмови. В нашому ж дослідженні ми хочемо доторкнутися теми холодної зброї, а точніше - козацької шаблі, яка була не лише одним із головних елементів озброєння, а й символом свободи і незалежності її господаря.
Здавалося б, ну що тут можна ще сказати? Вже стільки всього написано і переписано, що додати просто нічого. Але це далеко на так. У своїй роботі ми поставили перед собою завдання систематизувати всю інформацію по даній темі і висвітлити нові гіпотези та припущення.
Як відомо, основним видом рублячи-колючої холодної зброї у козаків була саме шабля. Хоча зрідка траплялися і західноєвропейські мечі, палаші, шпаги, рапіри і тесаки. Що стосується власне шабель, то за походженням (місцем виробництва) вони були імпортні (трофейні, подарункові) або ж вітчизняні. Причому шаблі українського виробництва (як показали останні дослідження в галузі металургії та дослідних випробувань) за своїми бойовими якостями не поступалися кращим закордонним зразкам, а окремі були на рівні славнозвісних дамаських клинків. І вже в цьому ми вбачаємо їх унікальність.
Тепер, що стосується гнучкості, як однієї з головних властивостей такого типу холодної зброї. В окремих сучасних авторів зустрічається думка, що чим краща гнучкість, тим вищі бойові властивості шаблі. І як доказ наводять приклад знаменитих толедських клинків (Іспанія), які для продажу спеціально доставлялися зігнутим вдвоє, або ж говорять (посилаючись при цьому, нібито на роботи українських істориків), що "справжньою" (т. т. якісно виготовленою) козацькою шаблею можна було підперезатися. Далеко не останню роль в містифікації властивостей холодної зброї відіграли і китайські фільми-бойовики, в яких мечі головних героїв так і вигинаються в різні боки, наче від подиху вітру, навіть ще не розпочавши поєдинок. Ця думка є абсолютно неправильною. Можливо для шпаг, рапір чи китайської екзотики така надмірна гнучкість і має якесь значення, та тільки не для шаблі. Якщо шабля надто гнучка, то її проникнення в тіло під час нанесення рублячого удару буде не надто глибоким, а основне зусилля буде потрачене на згинання та амортизацію самого клинка. Виміри показали, що у більшості шабель і шашок ХVII - поч. ХХ ст. максимальний кут вигинання відносно продольної осі дорівнює приблизно 28-35 градусів, і аж ніяк не 360. Інакше і бути не може. Якби ми не дивилися на справжній бойовий клинок (меч, шабля, шашка, палаш, шпага, рапіра, кинджал, штик-ніж та ін.), чи то з боку, чи згори на обух - завжди проглядається його клиноподібна форма, - ширша біля руків'я і все далі вужча до його закінчення (звідси, до речі, і походить термін "клинок"). А така річ вигинатися вдвоє, не втрачаючи при цьому своїх головних властивостей, всупереч законам фізики не може.
Отже, якою ж була козацька шабля? Чи створили українці свій тип шаблі?! Як часто трапляється у світовій історії між різними народами, запозичивши елементи культури одне в одного вони взаємозбагачувалися, доповнюючи її своїми національними особливостями. Так сталося і з нашою шаблею. Зразки козацьких шабель, викуваних чи то на безмежних просторах Великого Лугу, чи то в ремісничих зброярських цехах українських міст майстрами - шабельниками (мечниками), не були точною копією закордонних зразків. І унікальні експонати Національного музею історії України, Державного історичного музею ім. Д. І. Яворницького в м. Дніпропетровськ, Львівського історичного музею ("Музей Арсенал"), Чигиринського музею Б. Хмельницького, Музейного комплексу "Козацькі могили" в с. Пляшева Рівненської області, Чернігівського обласного історичного та Переяслав-Хмельницького державного історичного музеїв є цьому найвагомішим доказом.
Тепер про основні параметри козацької шаблі. В епоху середньовіччя та Нового часу цей тип холодної зброї за своєю масою поділявся на три види - легкий (шамшир, "шабля турецького типу", польська воєнна шабля татарського типу, мамелюк та ін.) середній (кілідж, шабля угорського типу, карабела (корабеля), "ординка" та ін.) і важкий (польська "гусарська шабля", російські шаблі, та ін.) з відповідною масою 500-1300 г. Загальна довжина шабель (клинок разом з ефесом) коливалася від 80 до 120 см. Кривизна клинка (найбільше відхилення леза від умовної лінії, проведеної між кінчиком вістря і початком обуха біля хрестовини (п'ятки) - 4-30 см.
Піхви шабель в цей період виготовлені із дерева і обтягнуті шкірою, сап'яном або ж оксамитом з металевою фурнітурою та інкрустацією.
Для виготовлення шабель в Україні використовували як місцеву крицю, так і високоякісну дорогу імпортну. Займалися виробництвом шабель майстри-цеховики у Львові, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Сокалі, Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Конотопі, Стародубі, Острі та козацькі майстри-ковалі у Чигирині, Умані, Корсуні, Каневі, Черкасах, Прилуках, Миргороді, Полтаві і тому ж таки Києві.
Беручи до уваги різноманітні історичні джерела, і перш за все музейні експонати робимо висновок, що найбільш поширеним типом шабель в Україні були шамшири, шаблі турецького типу, карабелі, кіліджі та шабліпольсько-угорського зразка. Менш поширеними були ординки, чечуги (смички), "шаблі орла", та шаблі польсько-угорського типу з відкритим та напівзакритим ( у т.зв. гусарських шаблях) ефесом.
Вдамося до більш детального аналізу кожного з цих типів шабель і спробуємо виявити в них своєрідні "українські" особливості виробництва, поширення та застосування.
Перший тип шабель - шамшир. Ціперські (іранські) шаблі на території України були переважно імпортного походження, а якщо і траплялися місцеві зразки, то переважно виготовлені в центрах козацького шабельного виробництва. Якихось своїх національних елементів у виробництво шабель даного типу українські ковалі не вносили. Ці шаблі мали клинок великої кривизни, що сильно звужувався,із плавним вигином без елмані і дол. Такий клинок заточувався лише з однієї - робочої сторони. Руків'я має велику металеву хрестовину ромбовидної форми з приплюснутими або кулькоподібними кінцями, дерев'яні або кістяні щічки і металеве верхів'я, оливкоподібної форми, нахилене майже перпендикулярно до самого руків'я. Довжина шабель - 88-95,5 см; довжина клинка - 74-83 см; ширина клинка - 3-3,3 см; кривизна клинка - 9,5-11 см; довжина руків'я - 8-9 см; товщина обуха біля п'ятки - близько 6мм.Ці, безперечно, легкі шаблі (вага 500-600 г) були надзвичайно популярні серед українського козацького війська.
Другий тип шабель - турецький кілідж, теж мав велику популярність серед козаків. У зразках, власне, турецького виробництва клинки цих шабель сильно вигнуті; ширші, але коротші ніж шамшири; з яскраво вираженою елманю. У більшості цих шабель відсутні доли. Довжина шабель - 79-85 см; довжина клинка -65-74 см; ширина клинка - 4-4,7 см; кривизна клинка - 8,5-12,5 см; довжина руків'я - 8,5-9,5 см; ширина елмані - 4-5 см; товщина обуха біля п'ятки - 8-10 мм. Маса такої шаблі - 850-950 г (з піхвами - 1100-1250 г). Хрестовина майже ідентична перській. Руків'я пряме. А от верхів'я кіліджа, на відміну від шамшира, комоподібної форми і утворене продовженням накладних щічок з дерева, кістки чи рогу. У більшості зразків верхів'я мають отвір для темляка.
Цікаво, що українці виробили свій тип кіліджа, який в більшій мірі підходив анатомо-фізіологічним особливостям слов'янських воїнів (в середньому зріст більший ніж у турків),особливостям вітчизняної школи фехтування (поєднання ударів шаблею на витягнуту руку у верхній та нижній області з використанням повзункової техніки пересування і захватів противника вільною рукою), і був спробою створити універсальний тип шаблі - однаково ефективної як для пішого, так і для верхового бою.
"Український кілідж" - це тип шаблі, в якої руків'я ідентичне турецькому, а от клинок лише зовні нагадує свого попередника. Оскільки за довжиною він, в середньому, на 10 см більший (приблизно такий як у шамшира), і ширина його становить 3,8-4,5 см, товщина обуха біля п'ятки - 6-8 см Ще однією особливістю українського клинка є обов'язкова наявність дол (одних-двох-трьох вузьких або ж двох-трьох вузьких у поєднанні з одними широкими), що надавало клинку додаткової пружності.
Ще одним, досить поширеним типом шаблі в українських козаків була карабеля (корабеля). Це був зразок шаблі, витоки якої починаються в Османській імперії, але подальшого вдосконалення набула у Речі Посполитій і мала кілька підвидів. Як правило клинок цих шабель має середній рівномірний вигін, менший ніж в шамшира та кіліджа. Елмань більш-менш виражена. Карабелі могли бути з долами і без. Хрестовина подібна до тих, що у кіліджів, чи шамширів, але з коротшими кінцями. Руків'я пряме, обтягнуте шкірою або виготовлене з двох накладних щічок. Інколи в карабелях нижній кінець хрестовини з'єднувався з верхів'ям ланцюжком для захисту руки. Карабелі з верхів'ям у вигляді голови орла отримали назву "шаблі орла" (були надзвичайно популярні у козацької верхівки). Такими - багато оздобленими "шаблями орла" була озброєна особиста варта Богдана Хмельницького. Та й сам гетьман мав в особистому арсеналі карабелю, яка дійшла до наших часів і зберігається у Переяславському краєзнавчому музеї. Очевидно карабелі були єдиним із чотирьох типів польських шабель, які не лише широко використовувалися українцями, а й виготовлялися без суттєвих змін в Україні у цехових та козацьких майстернях.
Довжина карабелі - 88-99,5 см; довжина клинка - 78-88,5 см; ширина клинка - 3,2-3,8 см; кривизна клинка - 7,5-10,5 см; довжина руків'я - 8-11 см;
Ширина елмані - 3,5-4,5 см (загалом елманькарабелів вужча ніж у кіліджів, не так яскраво виражена, але заточена з двох сторін). Різновидом карабелі є також пала.
Менш поширеними серед козаків були польські військові шаблі із "закритим ефесом", відомі також як "гусарські шаблі" (не путати з гусарською карабелею) - важкі, рівновигнуті, здвома-трьома долами і без елмані. Сучасні дослідники, зокрема Войцех Заблоський, називають п'ять різновидів цих шабель. Проте найвідоміша серед них - шабля із широким кільцем для великого пальця та заокругленою пальцевою дугою, вигнутою під кутом 100 градусів. Ці багатофункціональні шаблі, безперечно, були чи не найкращими за своїми бойовими якостями у Європі кінця ХVІ - першої половини ХVІІІ ст. Вони по праву відносяться до елітної зброї чисто європейського походження і є своєрідним символом, візитною карточкою Речі Посполитої і польської шляхти.
В козацькому арсеналі зустрічаються також ординки - татарські шаблі - трофейні, або ж вироблені львівськими цеховиками, вірменами за походженням. Для них властиві масивний широкий клинок значної кривизни без елмані і дол, масивна хрестовина, подібна до турецького чи перського зразків і верхів'я, що відігнуте вниз під кутом близько 45 градусів.
Похідними від ординок є чечуги (смички), які мали подібне верхів'я але із меншою і легшою хрестовиною та клинок, що був вужчий і не так сильно вигнутий (передбачав нанесення колючого удару). Ці шаблі мали інколи слабко виражену елмань і завжди загострене з обох боків вістря. Як не дивно, але ця шабля відноситься до польських військових шабель, які виготовлялися цеховими майстрами спеціально для татарських загонів, що перебували на службі Речі Посполитої.
Але був ще один, досить цікавий тип шаблі, надзвичайно поширений в козаків. Це - шабля турецького типу - своєрідний синтез кращих властивостей шамшира і кіліджа, у якому турецькі майстри поєднали клинок першого і верхів'я другого. Інколи клинок виготовляли ще вужчим, ніж у шамшира (2,8-3,3 см), але з дещо меншою кривизною. Окремі різновиди цих шабель дали поштовх для виготовлення українськими зброярами тих унікальних зразків холодної зброї, про які йтиметься далі.
І, нарешті, після довгого та глибокого аналізу і співставлення музейних експонатів, тогочасних картин, гравюр та наукових досліджень з історії і зброєз навчої літератури (роботи Д.І. Яворницького, М.С. Грушевського, І.П. Крип'якевича, Д.В. Тоїчкіна, В. Заблоського, В. Квасневича, Е.Г. Аствацатуряна та ін.) ми прийшли до висновку, що існував український тип шаблі!
Що ж він собою представляв? Це шабля середня за масою - 700-850 г. Руків'я, запозичене у кіліджа, мало дерев'яні щічки і таку ж велику хрестовину, виготовлену з м'якого металу. І хоча, можливо, воно було не таким зручним для фехтування як у польсько-угорської шаблі з напівзакритим ефесом (мала на хрестовині заокруглену дужку для великого пальця, що дозволяло стрімко міняти траєкторію удару і робити різноманітні випади та фінти), проте клинок мав відмінні бойові якості і був розрахований здебільшого для нанесення кругових та махових ударів верхом, "вісімок" та колючих ударів. Тут він особливої форми, що не повторюється у жодному з вищезгаданих типів! Він - рівновигнутий, середньої кривизни (7,5-8,5 см), без елмані, з одним долом середньої товщини, що доходить до т.зв. центру удару клинка. Ширина клинка - 3,5-3,7 см (т.т. він ширший ніж у шабель турецького типу).При цьому клинок звужується від п'ятки до вістря не так сильно - всього на 3-4 мм. Всі ці показники надають українському типу шаблі чудових бойових властивостей. Вдалося, чи не вперше, поєднати відносну легкість клинка зглибокою проникною здатністю під час рубля чого удару і при цьому зробити можливим ще й колючий удар. Зрозуміло, що створюючи свій, вітчизняний зразок шаблі наші майстри врахували головну вимогу замовника - українського козацтва - універсальність, т.т. можливість її використання як у пішому бою, так і верхи. Ці вимоги ставились не випадково, оскільки козаку досить часто приходилося бути як кавалеристом, так і піхотинцем водночас, в залежності від того, яка ситуація складалася на полі бою.
Отже, в процесі дослідження нам вдалося довести не лише факт глибокої модернізації і місцевого - українського виробництва нашими майстрами шабель закордонних зразків, а й створення двох, власне вітчизняних типів - українського кіліджу та шаблі українського типу. Цим самим на корені знищується думка окремих польських та російських істориків, що нібито хлопські (читай - українські, авт.) руки не вміли і не могли ні зробити доброї шаблі, ані володіти нею.
Історія доводить зовсім інше і розставляє всі крапки над "і". Як кажуть наші північні сусіди - "факт на лицо"! А може комусь і на голову, чи то по голові? Це вже як кому до вподоби.
|
|
